Найстарший актор Львова святкує 90!!!!
Найстарший актор Львова святкує 90!!!
Гринько Олександр Боніфатійович
Народився 26 вересня 1919 року в с. Грибова Тернопільської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1963 р.). Актор Львівського державного драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Народний артист України (1990).
Пригадую, якось прогулюючись із мамою проспектом Шевченка, ми зустріли елегантного усміхненого пана, який, уклонившись, привітався з нами. Високий, ставний, із сивиною, що додавала шарму. Мама тоді сказала: «Це актор театру Заньковецької Олександр Гринько.»
Пізніше я «зустрічала» цього пана на сцені театру, на телевізійному екрані, у фільмах українського виробництва. Важко навіть уявити, що на сцені він зіграв близько 150 ролей.
Із телеекрана він відомий як суддя у фільмі «Час збирати каміння», прокурор у «Злочині з багатьма невідомими» та Командор у «Камінному господарі».
Від тієї зустрічі у центрі міста минуло багато років. Доля покерувала так, що я вийшла заміж за внука Олександра Гринька. І називаю тепер його просто: дідусем Олесем.
26 вересня Олександр Гринько святкує 90 років! Він зіграв на сцені театру близько 150 ролей, хоча акторську діяльність розпочав у 36 років. Розпочав із нуля без акторської школи та після 10 років Гулагів та 5 років заслання. Як каже сам пан Олександр, його ніхто не вчив, він сам вчився у талановитих і добрих людей, на яких йому щастило в житті. Сьогодні – він найстарший актор у Львові, а, можливо, й у цілій Україні.
Олександр Боніфатійович має дивовижну силу волі, яка, можливо, межує із упертістю. Саме та воля, впертісь і віра в добрих людей колись допомогли пережити довгі роки в Сибіру. Далеко від дому, рідних людей він долав тяжкий шлях становлення, пізнання, гартування. І саме тут, у сибірській «академії» (так називав своє перебування там пан Олександр), доля звела його з добрими, порядними людьми, які не втрачали людяності у важких умовах. Вони відкривали для нього нові імена, що з’являлися у літературі, залучали до театральної діяльності, розповідали про людей, жертовних до самозречення.
Для себе Олександр Боніфатійович визначив рецепт здоров’я: «Рухатися і не занепадати духом». У свої дев’яносто він працює над матеріалами до другої книги спогадів, цікавиться новинами політики, міста, театрального життя, відвідує вистави та любить, прогулюючись, випити із сином філіжанку кави в кафе поблизу дому.
Лариса Кадирова у своїй статті про Олександра Боніфатійовича написала: «Його не можна уявити актором, який розважає публіку дешевими трюками, він — актор безмежно зрозумілий й чесний».
Його називають «актором-мудрецем», його нагородили відзнакою «Розумний Арлекін». Указом Президента України в день святкування ювілею у рідному театрі М. Заньковецької Олександра Гринька нагородили Орденом князя Ярослава Мудрого ІV ступеня.
У житті й на сцені він залишається щирим із тими, хто поруч. Для нього найважливішими залишаються повага глядача, власна щирість і витриманість.
Многая літа, пане Олександре, від друзів, ваших шанувальників, родичів!!!
Многая літа, Боніфатійовичу, від театральної сім’ї!!!
Многая літа, дідусю Олесю, від дітей, внуків, правнучок!!!
Який Олександр Гринько насправді, яким буває на сцені та у житті? Наша розмова про життя, театр, друзів та наставників.
Пане Олександре, Ви зіграли на сцені близько 150 ролей. Які були улюбленими, «Вашими»? Для мене завжди найважливішим було, щоби герой був громадянинлом, щоби його слова проймали і несли у собі патріотичний заряд. Сьогодні багато говорять про те, що мистецтво є для мистецтва, що воно відокремлене від політики («Ars pro artem»), але я вважаю, що в теперішній ситуації все мистецтво є глибоко політичним. Наші літературні світочі завжди писали про Україну, про біль і страждання українського народу, якими би важкими не були часи.
Для себе я зрозумів, що роль, яка мене проймає, буде вдалою, її вийде зіграти щиро.
А яка роль була для вас визначною? Можливо, через яку Ви вирішили, що театр – це Ваше? Вирішальною для мене була роль Максима Залізняка в «Гайдамаках». Тоді я зрозумів. Що театр – це моє, що зі сцени я можу донести до глядача те, що переживаю, і те, що болить багатьох українців. До цього я грав ролі різні і другорядні, і головні, але не відчував так гостро вагомості того, що робив. Мені потрібне було підтверджкення того, що я обрав правильний шлях. І ця роль стала такою.
Зауважте, що це була епоха «шістдесятництва». Я розумів, що слова, які я говорив зі сцени, зачіпали десятки, а то й сотні українців за живе. Сцена дала мені можливість сказати те, що хвилювало багатьох.
А які ще улюблені ролі можете назвати? Дуже любив роль Карпа в «Суєті» Карпенка-Карого. Вона приносила велику насолоду. У виставі «Сестри Річинські» грав адвоката Білинського. Ми зіграли цю постановку понад 500 разів по всій Україні. Я зрозумів значимість театру в ті важкі часи, коли кожна вистава проходила цензуру.
Ви розпочали свою акторську діяльність у пізньому віці (Олександр Боніфатійович повернувся у 1955 із п’ятирічного заслання у Красноярському краю. До того відбув 10 років у Гулагах – авт.). Чи не виникала думка, що це не Ваше покликання, що Ви створені не для театру і він не для вас? Виникала, і неодноразово. Мене повсякчас мучили сумніви. Стан недооцінки. Я ж прийшов у театр уже у зрілому віці.
А що стало поштовхом до театральної діяльності? Ми повезли до Москви виставу «Фауст і смерть» (О. Левади), де я грав космонавта Ярослава. На той час минув усього рік, як я повернувся з тюрми. Оце уявіть: учорашній в’язень без акторської освіти на сцені МХАТу. А там зібралися найвищі радянські критики, і їхні відгуки на мою гру були позитивними. Це неабияк додало впевненості і запалу. Думаю, що щось у мені було (сміється – авт.).
А де були перші сценічні спроби? Ви кажете, що акторської освіти не мали. То де Ви вчилися акторській майстерності? У мене було не як у всіх. Бо люди приходять у театр після училища, інституту. А я починав із самодіяльності в таборах на Півночі. Олесь Гончар колись сказав, що театри під північним сяйвом – це диво. Табори стали для мене не тільки життєвою, але й театральною школою також.Там зібралися актори з усього Союзу, професіонали. Я ходив на репетиції, потім виконував сольні партії, бо мав гарний голос.
Коли вже мав звільнятися, хлопці радили йти в театр. А Олексій Каплер (відомий кінематографіст – авт.) сказав: « Саша, если режиссер не дурак, то он тебя возьмет».
Яких ролей було більше – позитивних чи негативних? Над якими цікавіше працювати? Я здебільшого грав військових: генералів, розвідників, капітанів, маршалів. Можна сказати, що я «позитивний герой». Але мені як актору бракувало негативних ролей. Це складно, але це гарна можливість проявити свою акторську майстерність, це можливість експериментувати, і я з задоволенням брався, коли випадала нагода, за такі ролі. Так, у виставі Валерії Врублевської «Кафедра» в мене була негативна центральна роль завідувача кафедрою Бризгалова. Але він у мене не був негативним. Навпаки. Він удався «абаятєльнєйшим» чоловіком.
Як Ви вважаєте, що зараз переживає український театр? Навіть не знаю. Однозначно сказати не можу. Великим плюсом є те, що можна ставити що хочеш і як хочеш. Свободи іноді навіть забагато. Як на мене, то добре, що режисери експериментують, використовують різні засоби й прийоми. Але, на жаль, багато театрів відходять від громадянської позиції. Забагато бульварщини, балагану й …………
Чому? У нас невибагливий глядач чи це буденщина? Є ті, хто продукує, хто грає і хто це дивиться. Є запит, а значить, з’являється пропозиція.
У чому запорука Вашого успіху на театральній сцені? Я думаю, що все-таки доля була до мене прихильною. До мене добре ставилися люди. Було багато випадковостей, але, зазвичай, мені зустрічалися добрі й талановиті люди.
Коли мене питають, хто мій учитель, я не можу відповісти на це запитання. Мене не вчили, я вчився в обдарованих людей. У театрі тоді працювала когорта талановитих людей (Борис Романицький, Василь Єременко, Варвара Любарт) і я мав можливість спостерігати за ними та їхніми вдалими виступами, вчитися. Серед колег були такі, чиєму смаку я довіряв, та й довіряю нині. Прислухаюся до їхніх відгуків про вистави. Багато залежить у театрі від режисера. Олексій Ріпко, Михайло Гіляровський, Сергій Данченко, Борис Тягно – з приємністю згадую цих людей.
Дуже важливо працювати з тими, хто має відчуття міри, внутрішню культуру й стриманість. Сьогодні бачу молодих актрис різного стилю гри на сцені й поведінки. Інколи нічого, окрім фізичних даних у них немає. Згадую нашу геніальну Варвару Любарт, яка для мене була втіленням стриманості, природної краси й аристократизму.
Як наставник молодого покоління, що можете порадити тим, хто обирає для себе акторське життя? Потрібно добре подумати, чи твоє це діло. Може бути знання, звання, але немає дригу й чуття на сцені. Потрібно бачити ціль і багато працювати над собою.
Розмовляла Оля Гринько